Настав день, коли і за мною приїхала каталка на операцію. Привезли мене в куполоподібне приміщення з видом на церкву та хрести навколо неї, як на цвинтарі. До призначеного зазделегіть часу мені не встигли підготувати всіх медикаментів. Лікар пожартував з надміру серйозним виглядом, що може зробити все без анестезії, витягуючи свої інструменти інквізиції: ножі, щипці і навіть дрельку.
Сприйнявши його слова на віру, я спробував злізти з операційного стола, та отримав укол в спину, відчув спершу тепло, яке іскрами розлетілось по всьому тілу, згодом пів тіла почало льодяніти, тільки свідомість була світлою і намагалась розібратись, що зі мною відбувалось. Тоді лікар наказав дати “шампанського”. Я одурманений наркозом , щиро вирішив, що мені принесуть бокал ігристого вина, але натомість отримав укол, від якого пішли бульбашки в голову. Бризки задоволення розійшлись по всьому тілу, повіки стулялись, і я байдуже спостерігав, як свердлять п’ятку, вставляють пластини і скручують все докупи.
Не встигли мене привезти в палату, як бульки так вдарили в голову, що коли подзвонили друзі і попросили зіграти на концерті, я почав збиратись. Але мене нікуди не пустили. А вже через годину стала відходити анастезія, і я дерся на стіни, проклинаючи кожну секунду цього нестерпного болю порізаного та скрученого докупи і зашитого тіла.
Наступного дня двох виписали. Залишився тільки я з дідом-моряком, який всю ніч після операції на бедрі командував кораблем, наче одноногий пірат з фільму. Потім до нас підселили старенького Проповідника з костуром. Спершу подумав, що то вже по мою батярську душу прийшли. Він все розказував про те, що правильно і не правильно, і як село пропадає, бо вся молодь в місто виїжджає! А той, хто в місті роботи не знаходить, виїжджає за кордон, звідки часто не вертається!
-Дивіться, як хитро обманюють та обкрадають народ. Зайди з агрофірм, формально орендуючи паї, по ночах отруюють довкілля хімікатами на знищення всього живого ради збереження врожаю. Навколо села вимирають і замість городів рапс росте і виснажує землю! А що далі?!
Однопалатники замислились над цим питанням.
Ми різні, але подібні в одному -в бажанні висповідати все своє життя. Досвідчена медсестра заявила, що це характерно для всіх, хто потрапляє в лікарню поламанцем.Та сповідаються по-різному: одні вголос, надокучаючи однопалатникам, інші - в телефонних розмовах та інтернет-переписці. Мені ж принесли ноутбук і я довірився цьому мовчазному співрозмовнику: аналізував прожите і пережите. Давно планував це зробити, та все якось бракувало часу. А ось в лікарні - часу аж забагато. Згадалось все-все від початків до милиць.
