Привіт, друзі.
У мене мало друзів. Довгий час дивувалася старій кацапській радянській приказці, яку чула пів дитинства: “Не імєй сто рублєй, а імєй сто друзєй”. Мене й досі переслідує запитання: “Навіщо?”. Можливо я мислю якось не так, але за відсутності купи товаришів, ніколи не страждала. З мене вистачить одного-двох.
Hi friends.
I have few friends. For a long time, I was surprised by the old Soviet proverb from Katsapa, which I heard in childhood: "Don't have a hundred rubles, but have a hundred friends." I am still haunted by the question: "Why?". Maybe I think somehow wrong, but in the absence of a bunch of friends, I never suffered. One or two will be enough for me.
Досить часто помічаю, що зі мною хочуть спілкуватися, навіть дружити. Дивуюся цьому бажанню людей. Можливо вся причина у тому, що я слухаю їх та не намагаюся критикувати. Але, як і будь-яке почуття, дружню прихильність потрібно підживлювати, а коли цього не робиш, то вона в’яне сама собою.
Я дуже ціную приватність. Якщо людина розповідає вам особистісну інформацію про сім’ю, проблеми, успіхи чи невдачі, образи, кохання, про будь-що інше, то як правило хоче почути у відповідь такі ж одкровення. Я на це не здатна. Не можу зруйнувати мури, за якими охороняю сокровенне. Крім того, виникає почуття приниження, наче оголюєшся перед іншими.
Quite often I notice that they want to communicate with me, even be friends. I am surprised by this desire of people. Perhaps the whole reason is that I listen to them and do not try to criticize. But, like any feeling, friendly affection needs to be nurtured, and if you don't do it, it withers by itself.
I value privacy very much. If a person tells you personal information about family, problems, successes or failures, grievances, love, about anything else, then, as a rule, they want to hear the same revelations in return. I am not capable of this. I cannot break down the walls behind which I guard the secret. In addition, there is a feeling of humiliation, as if you are exposing yourself to others.
Часто помічаю, що у моєму поколінні та трішки старших людей ще й досі присутнє почуття колективності, нав’язане радянським союзом. Тобто, якщо ти чистий перед суспільством, то нема чого приховувати власне життя. Ці канони та стереотипи переслідують багатьох з нас. Але світ змінився, суспільство набуло нових обрисів, а ми намагаємося відійти від колективізації.
Особисто я та багато моїх знайомих почали втрачати ту нитку, яка пов’язує їх із сім’єю через конфлікти та несумісність поглядів. В основному так стається, через не готовність деяких наших родичів змінюватися та відмовлятися від звичного способу взаємовпливу на інших. І якщо комусь начхати на думку ближнього, якщо цей хтось має власні переконання, інтереси та бажає комфортного існування для себе в першу чергу, тоді виникають стики інтересів, розбіжності та сварки. Такі люди, зазвичай, не гнучкі, вони не можуть зрозуміти права на власну думку, власні переконання та власні бажання, які не повинні збігатися з їхніми.
I often notice that my generation and slightly older people still have a sense of collectivity imposed by the Soviet Union. That is, if you are clean in front of society, then there is nothing to hide your own life. These canons and stereotypes haunt many of us. But the world has changed, society has acquired new features, and we are trying to move away from collectivization.
Personally, I and many of my acquaintances began to lose the thread that connects them to the family due to conflicts and incompatibility of views. Basically, this happens due to the unwillingness of some of our relatives to change and abandon the usual way of interacting with others. And if someone sneezes at the opinion of a neighbor, if this someone has his own beliefs, interests and wants a comfortable existence for himself first of all, then conflicts of interests, disagreements and quarrels arise. Such people are usually not flexible, they cannot understand the right to their own opinion, their own beliefs and their own desires, which should not coincide with their own.
Я завжди намагаюся бути об’єктивною, тому часто не погоджуюся зі старшим поколінням, які звикли говорити стереотипами та завченими істинами, що насправді є хибними або ж застарілими. Ті, хто здатен мислити, аналізувати та сприймати нове, досить часто прислуховуються. Інші ж – сприймають це як особисту образу. На цьому підґрунті і виникають непорозуміння, що призводять до дистанціювання у відносинах.
В мене особливе, для багатьох неправильне, відношення до старшого покоління. Я не вважаю, що ці люди здатні мене чомусь навчити, а тому не терплю повчань. Як на мене, дехто так відстав у своєму світоглядові та сприйнятті суспільства, шо потребує сторонньої допомоги в елементарному орієнтуванні в сучасності. Ну що, скажіть, такі люди можуть навчити? Який досвід передати?
I always try to be objective, so I often disagree with the older generation, who are used to speaking stereotypes and memorized truths that are actually false or outdated. Those who are able to think, analyze and perceive new things are often listened to. Others perceive it as a personal insult. On this basis, misunderstandings arise, which lead to distancing in relations.
I have a special, wrong for many, relationship with the older generation. I do not believe that these people are capable of teaching me anything, and therefore I do not tolerate being taught. In my opinion, some people are so behind in their worldview and perception of society that they need outside help in elementary orientation in modern times. Well, tell me, what can such people teach? What experience to pass on?
Найважче для мене було все в собі переварити, адже з дитинства мене вчили бути чемною та слухати старших, які “життя прожили та мають глибокий життєвий досвід”. Та, як на мене, найкраще, що я чула про все це: “В чужий монастир зі своїм уставом не ходять”. Тобто не варто нав’язувати своє світобачення мені і втручатися в моє життя з власними теоріями та практиками. Тільки за таких умов можливе порозуміння та спокійно у взаєминах.
It was the most difficult for me to digest everything in myself, because since childhood I was taught to be polite and listen to elders who "have lived life and have deep life experience." But, in my opinion, the best thing I heard about all this is: "You don't go to someone else's monastery with your charter." That is, you should not impose your worldview on me and interfere in my life with your own theories and practices. Only under such conditions is understanding and peace in relationships possible.
Мені здається, тут справа часто не у віці, а в самій людині. Хтось здатен розвиватися разом із життям, я хтось вже змолоду як зашорений. Мій тато, коли йому було 67, поїхав до мовної школи в Лондон вивчати англійську і до кінця життя цікавився всім новим і як влаштований саме сучасний світ.
А щодо віку, то це, на мою думку, не дає права когось повчати, бо ще не означає, що це був саме такий життєвий досвід, що робить людину мудрішою 😉
І я про те ж... Мої батьки теж здатні сприймати зміни та дослухаються до контраргументів. Для них не є трагедією мій світогляд та розбіжність з їх поглядами .
Yay! 🤗
Your content has been boosted with Ecency Points, by @juliaskor.
Use Ecency daily to boost your growth on platform!
Support Ecency
Vote for new Proposal
Delegate HP and earn more