Як на мене, тут є два можливих розвитка подій. Але, насамперед, треба зрозуміти, що таке кохання. Як усім відомо, це почуття можна відчувати не тільки до людини, з якою хотілося б пов'язати своє життя. Це почуття можно застосувати до близьких, Батьківщини, роботи, захоплення тощо. Саме ці аспекти можна взяти за основу аналізу двох подій, про які згадувалося вище.
Можна, можливо
Людина займається улюбленою справою. Вона повністю занурена у роботу. Саме в ній бачить сенс свого життя. Відповідно, у цьому випадку вона виявиться цілком щасливою. Людина мріятиме новими вершинами, досягненнями у своїй роботі.
Двоє людей зустрілися та вирішили жити разом. Вони не відчувають один до одного теплих почуттів. Але все ж таки, у людей з'являються діти. Ось до малюків обидві людини відчувають почуття любові, як до частинок себе. Вони стають мостом, який зближує людей та робить їх щасливими. У цьому випадку слід звернути увагу на ще один аспект. У сім'ї має бути мир. Тиша та розмірене життя. Не допустимі скандали та неприязні стосунки. Вони не принесуть щастя. І тут не допоможуть навіть діти.
Ні, не можна
Люди можуть жити вдвох не один десяток років. Немає скандалів, у сім'ї тиша, та благодать. Є дитина, але немає щастя. Чому ж продовжують жити разом? Швидше за все – звичка. Може ліньки шукати ту людину, разом з якою прийде й щастя. Я вважаю, що такі люди просто пливуть за течією. Їх влаштовує те, що є, й вони не прагнуть більшого.
Кохання може залишити душу й залишити по собі порожнечу. Спустошеність найтяжче почуття. Людина не хоче перебувати вдома. Він намагається піти будь-куди. Здебільшого туди, де немає людей. Справа в тому, що звичка не дозволяє розслабитись. Нема спокою. Робота, нехай й кохана, все ж таки не може на 100% замінити сімейні стосунки. Домашнє вогнище та благополуччя в особистому житті коштують дуже дорого.
У зв'язку з цим виходить, що людина може відчувати часткове щастя. Або просто у нього з'являється вигадане, надумане щастя. Він хоче почуватися щасливим й намагається, змусити себе змиритися й прийняти те, що є. Але діяльні люди не зможуть упокоритися з таким станом речей. Поневіряння триватимуть доти, доки не настане та сама золота рівновага, яка принесе певне почуття щастя. Нехай й не 100%.
Чи щасливий я?
Важко відповісти на це просте запитання. Вже немає в живих людини, яку я кохаю. Але це вже зовсім інша історія, про яку потрібно говорити окремо. Хоча, скільки я не розмірковую над цим питанням, завжди приходжу до висновку, що Бога гнівити не варто. Нехай й не можу сказати, що щасливий. Я завжди вважаю, що треба дивитися правді у вічі. Нехай вона й дуже гірка.
Як на мене, стосунки між чоловіком та жінкою мають бути одними і назавжди. За дуже рідкісними винятками. І такі стосунки треба плекати і оберігати, бо іншого шансу немає. Я впевнений, що загалом любов у світі вбиває порушення цього принципу.
Згоден. Але доля дуже жорстока. Іноді буває так, що навіть любов не може врятувати людину від загибелі. В цьому випадку друга половинка, або залишається самотньою, або шукає счастя там, де його немає, та ме може бути.
Так, це і є той важкий рідкісний виняток, про який я написав. Це вкрай важке випробування, треба триматися!
Так. Я вважаю, що іноді потрібно зупинитись, та переосмислити своє життя. Краще прожить життя самотнім, але не жити в смуті.