Усім привіт.
"Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?" Ця відома філософська загадка, яка сфокусована на проблемі сприйняття та реальності, дуже влучно, на рівні метафори, оприявнюється в дебютній книзі української лікарки-психологині Христини Шалак "Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі та психіатрію"(Видавництво "Лабораторія", Київ, 2023. — 232 с.).
Я прочитала цю книгу на одному диханні. Попри складність самої теми, але неймовірну легкість та душевну теплоту в її розкритті, я отримала справжній лікувальний ефект від терапевтичності письма авторки, від її делікатного й етичного підходу до розкриття історій людей з проблемами ментального здоров'я в Україні, про існування яких ми, будьмо відверті, воліємо не знати. Бо чи існують ті й те, що не мають свідків? Як ті дерева в лісі, що непомітно для інших хворіють, старіють, падають від удару блискавки чи вже з'їдені короїдами, та цього ніхто не бачить. Тож авторка сміливо взяла на себе роль свідка і заповзялася нам розповісти про таких людей.
Пацієнти психіатричних закладів часто не мають ані рідних, ані близьких, і ці лікарні чи інтернати, які було б ліпше називати "центрами ментального здоров'я", стають іхнім домом і останнім прихистком. А ще часто буває й так, що імена тих пацієнтів невідомі, а з відомого стають лише дати їхньої смерті.
Попри похмурі барви на обкладинці книги, насправді ця книга містить багато світла. У ній стільки емпатії до тих, про кого іде мова, що в якийсь момент ставиш собі запитання: "Невже в таких установах справді працюють люди з великим серцем?". Позаяк доводиться стикатися з байдужістю, емоційним/професійним вигоранням, адже медична сфера психіатрії далеко не з легких, і працювати у її спеціалізованих закладах — це "як лити воду в пісок".
У книзі авторка проводить цікаві паралелі між архітектурою психіатричних закладів (часто занепалих, занедбаних і напівзруйнованих, загублених в лісових хащах подалі від людських очей) із їхніми пацієнтами, й навіть із самими хворобами, які наче відзеркалюють одне одного. І в той же час Христина Шалак багато говорить про Любов. Особливо глибоко мене вразила в цій книзі паралель між хворобою "шизофренія" та зруйнованим будинком, серед руїн якого рідні наче блукають у пошуках якоїсь точки дотику, що могла б встановити із хворим(ою) контакт. Щось таке сентиментальне і живе, як-от сімейні фото. Бо як пише авторка: "Ніби саме це робить людину людиною — не пам'ять, не інтелект, а іскра тепла, спроможність до стосунку" (с. 156).
Я не писатиму тут багато про цю книгу, бо хочу аби ви її прочитали. Позаяк вона може виявитися багатьом із нас корисною і з неї багато чого можна взяти на "подумати". Це справді дуже світла й терапевтична книга (не про хвороби, а про людей). Можливо, саме вона допоможе вам виявити й подолати певні психологічні труднощі, які поклала на нас ця безжальна і жорстока війна. Особисто я відстежила в одному з розділів книги певні паралелі до мого душевного стану в перші місяці повномасштабного вторгення, який тоді я не усвідомлювала як початковий прояв депресії. Оскільки я багато над собою працювала, аби поновити душевну рівновагу і нормалізувати свій психологічний стан, хоча це було не так уже й легко.
Загалом, цікавлячись темою психології та психотерапії, я за останні два роки війни прочитала 5 терапевтичних книг, які стали для мене дієвими антидепресантами. Бо книжки теж здатні лікувати. Просто ми про це забуваємо, стрибаючи у стрімкий потік інформаційного хаосу, дозволяючи йому нести нас за своєю течією. Ліпше пришвартуйтеся до берега з гарною книгою, аби дізнатися щось важливе і корисне, що збалансує нас зсередини і сповнить чимось новим і приємним, на користь нашому ментальному здоров'ю.
Класно, тепла рецензія на теплу книгу. Фото з гілкою форзиції — як квінтесенція усього сказаного словами.
Дякую вам за відгук! Нехай у нашому житті буде якомога більше Тепла та Світла: і зовнішнього, і внутрішнього. ☀️
Many thanks, @ewkaw and @qurator!