Пам'ятаєте вірш Тараса Шевченка про воду, яка тече із-за гаю та попід горою, з під явора, яром на долину, край городу, де вода ставом стала?.. Кожного разу мені дуже мило виринає в думках вірш, коли я приходжу до цього ставу. Він завжди був дуже доглянутий, і ще малими ми бігали мочити руки біля городу, і так обережно, адже нас попереджали, що він глибокий, і забороняли ряску висловлювати, якою ми малі та дурні гралися, наче якоюсь мокрою кашою, що пливе по поверхні. Адже власник, сусід в селі, мав величезне господарство, був головою колгоспу, аж зараз пам'ятаю, як ми його боялися, тільки чому боялися - нікому не було відомо. Просто казали діти, що він такий господар і керівник, що все і всіх навколо знає і що дасть прочухана, якщо сусідські діти будуть робити шкоду)))) а шо саме було шкодою для міських дітей в селі? - невідомо))))
Зараз все так змінилося, немає ні голови колгоспу, ні його володінь, але лишилась вода, яка колись годувала каченяток ряскою, а тепер просто стала ставом, забутим, закинутим, та всеодно, я як і колись бачу на ньому ось ту історію, про яку розповіла, адже це приємні спогади безтурботного дитинства.
