Жінка альбіноска, з волоссям блідого срібла і очима, як дві краплі молока, завжди була обгорнута в таємничу вільну чорну сукню. Її ім'я було Ізольда, і вона жила у великому замку на вершині пагорба. Замок був оточений густим лісом, а до нього вела лише одна дорога, яка зникала серед дерев.
Ізольда була самотньою. Вона не виходила за межі замку, але її вікна були завжди відчинені, і вона спостерігала за світом з висоти свого пагорба. Люди з сусідніх сіл говорили, що вона бачить більше, ніж будь-хто інший, і що вона знає таємниці, які ніхто не може розгадати.
Ізольда мала свої ритуали. Кожного ранку вона виходила на балкон і спостерігала за сходом сонця. Її волосся розсипалося на вітер, і вона виглядала, наче фея з казки. Її сукня завжди була бездоганною, і вона ніколи не виходила без неї.
Одного дня до замку прийшов молодий чоловік. Він був подорожнім, який загубився у лісі. Ізольда відчинила йому двері і запросила в середину. Вони розмовляли цілу ніч, і він дізнався багато цікавого про жінку, яка жила у замку.
Чоловік закохався в Ізольду. Він пропонував їй виїхати з замку, але вона відмовлялася. Вона сказала, що її місце тут, на пагорбі, і що вона не може залишити своє місце на цьому світі.
Чоловік не зміг зрозуміти, чому вона така загадкова і чому вона не хоче залишити замок. Він вирішив залишити її, але обіцяв повернутися.
Ізольда залишилася сама. Вона продовжувала спостерігати за світом з висоти свого пагорба, а її вікна залишалися відчиненими. Час від часу вона виглядала на горизонт, надіючись, що чоловік повернеться.
Але чоловік ніколи не повернувся. Ізольда продовжувала жити у своєму замку, завжди вбрана у вільну чорну сукню, і її волосся розсипалося на вітер. Вона стала легендою, і її ім'я передавалося з покоління в покоління як пересторога винятковій недалекоглядності.
Зображення згенеровані нейронною мережею Leonardo.ai.