Тепла пора року завжди приходить з мріями про відпочинок, про відпустку, про спокій. Так давно ми не подорожували нікуди. І вже який рік поспіль ми цілу відпустку сидимо наче замкнені у себе вдома.
Таке враження, що під час війни будь-який спокій заморозився, а усі рекомендації про те, що треба жити далі, аж смішні, коли в країні на кожному кроці ризики, а кінця не видно вже який рік поспіль. Замість якогось просвіту як в кінці тунелю, ми не бачимо уже нічого, а влада всіляко пресує і права і можливості тих людей, які віддано вірили чи може ще й досі вірять в мирне завтра, коли б воно не настало.
Та віри стало все менше і менше, тривога огортає все більше і більше, і їхати кудись, посміхаючись ніби нічого не відбувається просто цинічно і жорстоко. Тому все, що ми маємо - це спогади, приємні, живі, щасливі. Це наші цінності, які глибоко в душі гріють. Бо яке б не було спекотне літо, воно не зігріває душу, а тільки боляче обпікає тіло, а біль тверезо пронизує до найглибших "печер" мозку, з яких все свідомість виринають кадри нищення нас як народу і тепер не тільки ззовні, а ще й зсередини...
