Оскільки я за останні півтори роки (аж надто) багато писав про злочинну ковідну панду, розповім про свій маленький "конфлікт інтересів", так буде чесно. А ви вже зробите висновок, наскільки я (не)зацікавлений.
Ні, в мене не було бізнесу, який би постраждав. В мене взагалі нема досі власного бізнесу, а фінансово (і мотиваційно) я, мабуть, покращив свій стан завдяки панді, оскільки я ніколи не любив офіси, а тепер офісну роботу не люблять ледь чи не всі і я перестав себе відчувати маргіналом принаймні в цьому. А різноманітні онлайн-ігри завдяки пандемічним розклАдам стали популярнішими, в тому числі ігри на блокчейні, котрі ще рік тому були хобі купки ентузіастів цього діла, а зараз отримали дикий хайп, і навіть пересічні не-топові гравці трішки на цьому заробили, принаймні, на пиво і комуналку частково компенсує витрати. Зросла, разом з усім ринком, і валюта Hive, якою монетизувався блог про Безвізову велоподорож (хоч я і не надто періодично туди дописував). Так, це ковід-ефект.
А ще, з цінами на сировину на світових ринках, трішки заробила моя країна (хоч про це варто розпитати в толкових економістів, а не в мене).
Так що, я міг би пропагувати домосидство і рукомийство разом з подвійномасконосінням, хай ця всі тема триває безкінечно, може я більше зароблю на цьому.
Але я чудово запам'ятав відчуття, які були навесні минулого року.
Невеличка тривожність через новини. Остання подорож (на майже останні гроші, які мав тоді) в Відень і Братиславу, оголошення в аеропортах, що ви можете бути перевірені... але ще всім пофіг. А потім щось незрозуміле, ВООЗ оголошує "панду", френди поширюють статтю якогось англомовного копірайтера "чому варто діяти уже сьогодні", де, звісно, єдиний рецепт порятунку - закритись по домівкам і чекати порятунку (невідомо якого). Громадяни вимагають закрити себе і країну. В Італії 10% хворих помирає (згідно повідомлень із ЗМІ). Я теж наляканий, якщо чесно.
Вулиці немов окуповані ворожою армією. Заборонено виходити в ліс, на Трухановому острові поліція намагається перекрити в'їзд для велосипедистів, на Гідропарку нападають на плавця, по Дніпру їздять на катері і кричать в мегафон якусь дичину, розлякуючи ранніх пляжників. В бігових блогах побачив замітку "як правильно бігати по асфальту в масці, не привертаючи увагу правоохоронців". В велоблогу - "як виїхати на природу, не потрапивши випадково в лісопарк".
Розповідаю знайомим, що я щодня бігаю і їжджу на природу - нічого не говорять, але дивляться несхвально. Пишу іронічний пост, що тепер можу пограти в сталкера, не заходячи в чорнобильську зону, в 400 метрах від власного дому - коментують, що я несерйозно ставлюсь до загрози. По паркам патрулює поліція і МунВарта, але нерегулярно, журналісти знімають хайпові сюжети "подивіться, люди порушують карантин, вони БІГАЮТЬ ПО ПАРКУ! БЕЗ МАСКИ!" Думаю, нас окупували фашисти, а в якості євреїв призначили бігунів та велосипедистів? Просто по міським вулицям їздить машина з мегафоном і транслює кричалку про шкоду виходу з дому. Можливо, нас окупували все ж не фашисти, а фанати Іосифа Бродського "не совершай ошибку"?
Зустрічаюсь з старими друзями-собутильниками, тусим біля озера, потім п'ємо ще пиво ввечері на спальному районі - таке враження, ніби зараз небо на нас впаде і покарає за зустрічі під час холєри, перехожі дивляться з випученими очима - але небо не падає, лише на ранок бодун.
Перша знайома захворіла ковідом, і несподівано не дуже важко (як же ж так?), після довгих бюрократичних перипетій вдалося одужати.
Потім мама отримує свій несподіваний діагноз, госпіталізується (тоді вже можна не лише хворим страшною пандою), сусідки по палаті розмовляють, що хтось із них не мав змоги проходити хіміотерапію кілька місяців, все було закрито. А я роблю перший плр-тест, щоб мене пускали в палату до мами.
Мамі призначають хіміотерапію, ми їдемо разом з нею в лікарню. В мене піднялась температура і лихоманить трохи, я не звертаю на це увагу взагалі спочатку. Потім пропадає нюх, і я розумію, що ОСЬ ВОНО, але якось на фоні того, що треба за справді важко хворою людиною доглядати, воно не сприймається всерйоз. Боюсь лише маму не заразити, цей раз сумлінно ходжу в масках. Не заразив (хоч, як виявилось, це абсолютно жодного значення глобально вже не має).
Знайомі один за одним хворіють ковідом, більшість легко, пару людей в лікарні, один чувак (колись вітались за руку, малознайомий) помер.
Найбільші домосиди поклали хєр на всі обмеження і тусять значно більше, ніж я (ну я й в найкращі свої роки малосоціалізованим був), навіть ті, хто мене засуджував за ігнор небезпеки.
Потім мама помирає, а на її похорони навіть не всі запрошені зважились прийти - там іменно що справжнісінька "група ризику" за віком, і я їх цілком розумію.
Потім їду в похід по Лікійській стежці, в Україні в цей час вже вкотре все закрите і дехто знайомий навіть (трішки засуджуюче) пише "а воно тобі справді треба ото в такий час?".
Потім підписуюсь на вакцинацію, про всяк випадок, думаю зайвим не буде - і це частково фейл, бо внаслідок великих політичних муток той препарат, яким я вколовся, не визнається в деяких країнах, куди я теоретично міг би найближчим часом поїхати, і це створює певні незручності. Але ковідіот, звісно, я, а не уряди тих країн, які не визнають вакцини, визнані ВООЗом.
А потім тепер, і я ніби в сюжеті фільму "день бабака", цей новий сіквел мав би називатись "день бабака-карантинщика", знову чую те ж саме, що і рік тому, і я справді не розумію, коли це все закінчиться (панда і її друзі).
Я не впевнений, чи мій погляд на світ адекватний, може я помиляюсь і (щось чи взагалі все) недооцінюю. Може, треба бігати із всіма і думати із всіма, чи просто бути стурбованішим загальновизнаними в світі темами. Взагалі, я не знаю, що буде завтра - моє життя дуже круто змінюється, по суті, я зараз вчуся жити заново, з врахуванням помилок всіх попередніх 37 років.
Але я точно знаю, що спроби мене "закрити" і обмежити в пересуванні мене тригерять. Це є перетином моєї межі, за яку я не готовий впускати суспільство за жодних обставин (якщо я не злочинець, але тоді моєї згоди точно не запитають, гг). Мені потрібно мати змогу вийти в парк, пробігтись по берегу річки, виїхати в ліс і виходити з дому тоді, коли я захочу з нього виходити, я не фанат Бродського взагалі ні разу. А ще час від часу я перетворююсь на Снусмумрика і вирушаю кудись далеко (чи дуже далеко) в пошуках пригод. Коли в мене це забрати (і коли я сам в такому стані, що не можу собі це організувати), я впадаю в депресію і з цього в результаті нічого хорошого не виходить.
Congratulations @boga4! You have completed the following achievement on the Hive blockchain and have been rewarded with new badge(s):
Your next target is to reach 14000 upvotes.
You can view your badges on your board and compare yourself to others in the Ranking
If you no longer want to receive notifications, reply to this comment with the word
STOP