Сьогодні — передостанній день осені. Похмуро, вітряно, холодно. Десь у далині гавкають собаки. День після обстрілів — знову відключення світла. Настрій, як і небо, сірий. У державі тим часом щось ламається — поволі вибудовується авторитаризм, випливають назовні мутні схеми. І здається, що темрява знову перемагає світло.
Але світло є. Його просто треба вміти бачити.
Кілька днів тому я зробив кілька світлин у саду. Зараз переглядаю їх — і вони, наче маленькі вогники, зігрівають мене. Поки що цього тепла замало, щоб подолати внутрішній холод, але я вірю, що воно здатне. Бо в цих фотографіях — щось чисте, добре, навіть трохи сюрреалістичне.
Під яблунею, на купі старих дерев’яних піддонів, лежала мушля. Як вона там опинилася — не знаю. Може, залишилася ще з тих часів, ніби в минулому житті, коли ми ще їздили на море — і діти принесли з дому, поставили й забули. А може, її залишили сусідські дітлахи , які приходять гратися. У будь-якому разі, ця мушля — як випадкова деталь пам’яті, як спогад, що раптом озивається теплом.
На гілці дерева ще тримався останній листочок. У сонячному промінні він здавався живим, теплим, ніби не хотів прощатися. Але, мабуть, вітер, який вночі розгулявся, уже зірвав його й поніс десь далеко. Так само, як і нас усіх — розвіює, віддаляє один від одного. Бо причин для роз’єднання багато.
Та все ж нам треба тягнутися один до одного. Бо разом легше зігрітися.
А зима вже близько. І ми не маємо замерзнути.
"Треба жити!" - який же неймовірно чудовий текст цього року в диктанті. Як він торкнувся душі і відгукується скрізь :)
Так, гарний дружина з дочкою писали