З чого починається життя? Звісно ж з чоловіка та жінки, які створюють сім’ю.
Ось так почалося і моє життя. На його початку моя мама Наталія була звичайною дівчинкою, але мала вона і особливості. Народилася у звичайних батьків — Григорія Гавриловича Скрипки та Світлани Антонівни Скрипки. У неї був молодший брат Віталій. Навчалася мама в спеціальній школі-інтернаті для дітей з порушеннями зору, який знаходиться в м. Києві біля Байкового кладовища. Це були не найкращі часи для людей з особливостями, бо їх приховували від суспільства або ж оформлювали у такі спецзаклади.
Але незважаючи на свій особливий стан (інвалідність по зору), мама була не тільки активною ученицею, але й громадським діячем. На змаганнях із бігу, віджимання та підтягування на перекладині вона займала перші місця. Також проявила свої здібності як староста класу, старший піонер і дієвий керівник. На різних екскурсіях та поїздках, які влаштовувала школа, маму ставили за головну над групою дітей. Після закінчення школи Наталія пішла вчитися на кухаря.
В 1981 році, коли було побудовано будинок по вулиці Райдужна, 1 Дніпровського району, моєму діду Гриші дали трикімнатну квартиру на 13-му поверсі. Родина переїхала до нового дому, милувалась красивими краєвидами у вікнах. Матуся любила гуляти біля будинку, розмовляти про майбутнє з подружками, сидіти біля озера та ловити рибу. Ця любов до риболовлі перейшла до неї від мого діда. Той також любив рибалити.
Потім маму познайомили з моїм майбутнім батьком — Валерієм Івановичем Дубішиним. Був він з міста Вознесенська Миколаївської області, мав брата Сергія та дві сестри — Ольгу і Валентину. Коли батько служив на морському флоті, мама листувалася з ним, обидва планували спільне життя.
Після повернення зі служби зробили скромне весілля, на якому були присутні близькі та знайомі наречених. 2 грудня 1988 року молодята стали на весільний рушник: маленька і тендітна Наталія (зріст 145 см) та високий і стрункий Валерій (зріст 180 см). Нова сім’я жила окремо від батьків, в комунальній квартирі на вулиці Бориспільській у Дарницькому районі. До мого народження мама працювала в універсамі «Десна»: зважувала та пакувала харчі, розкладала їх по полицях. Персонал магазину любив і цінив щиру, працьовиту дівчину в окулярах. Батько ж пішов працювати на будівництво.
Серед усіх фото чомусь окремо виділяється сільське фото. Я хоч і прожив все життя в Києві, за винятком одного року (3-го класу школи), але від сільського фото зовсім не віє совком, мабуть не дивлячись на усі колхози, совхози та голодомори совєтам не вдалося змусити українське село стати совєтскім.
Про село. На фото моя мама, її брат Віталій та мій прадід Антон. На його честь мене було названо Антоном.
Коли дивлюсь на старі фото з совєтского союза, то вони чомусь викликають в мене такий смуток, усе здається настільки понурим, що навіть важко зрозуміти сенс життя людини в тому середовищі. Мабуть сенс був у людей віруючих та у людей творчих (вчених, винахідників, деяких митців). Але якщо уявити, що весь результат твоєї творчості йде на підживлення цього совєтского монстра, стає моторошно.
Не можу зрозуміти, хоч і часто намагаюся це зробити, тих людей, які кажуть, що там не все було погано. На мою думку, це якраз той випадок, коли усе без винятку було поганим. І це просто якась величезна Божа ласка, що той жахливий експеримент над людством припинився і ми живемо в країні, активна частина громадян якої усіма силами намагається зробити незворотнім рух від совка.
Я щасливий, що більше не має колонії під назвою "Союз". Але до його повного знищення ще потрібен час⌚