З чого починається навчання? Звісно ж, із знань та підготовки дитини. Ось так і моя мама готувала мене до школи. Різнокольорові палички для рахунку, буквар, зошити, які навчали письму, — підготовка йшла повним ходом, і все це для того, щоб я відчував себе повноцінним.
На той час, як мені виповнилося 8 років, в Києві вже була школа «Надія» для дітей із фізичними та розумовими вадами. Своє існування вона почала ще з 2 жовтня 1992 року. Засновниками цього закладу були Залізничний відділ освіти Солом’янського району, приватний благодійний фонд «За гідність людини» та спеціаліст вищої категорії Георгій Юрійович Поляков, який став директором цієї школи. Завучем була Юлія Анатоліївна Костюк. Для дітей з особливостями, які могли відвідувати заняття, були створені класи з партами. Діти зі складними фізичними вадами навчалися вдома, де їх відвідували вчителі.
Звісно ж комісія дала направлення до «Надії». Завдяки довідці в дитячій карточці (розумова відсталість), мені надали допоміжну програму навчання для ЗПР (затримка психічного розвитку). У мене були всі предмети (математика, українська мова, українська література, фізика, хімія, природознавство, біологія, історія України, зарубіжна література), але в середньому форматі і без вивчення іноземних мов. Якщо говорити про найбільший мій здобуток, то це моя перша і єдина вчителька Наталія Андріївна Мачуліс. Тим паче, вибрав її я сам, а було це так. Спочатку до першачка Антошки прийшла одна вчителька, але чомусь вона мені не сподобалась. Потім прислали другу жінку, яка теж не прийшлась мені до смаку. Потім вже завітала молода та вродлива Наталія Андріївна, яка закінчила навчання в університеті. Мабуть, дійсно всередині мене є інтуїтивне шосте чуття, яке жодного разу не підвело мене за все моє життя. Я зі своєю вчителькою одразу знайшов спільну мову, і почалися шкільні дні. Писали великі та маленькі літери, вчили віршики, вирізали з кольорового паперу тваринок, робили різні вироби, розв’язували завдання та приклади. Чесно кажучи, я дуже не любив завдання з математики, для мене це була така сама катастрофа, як і в «Титаніка» з айсбергом. Іноді навіть хитрував та рахував на пальцях. Також складною була ситуація з табличкою множення, але гадаю, що у кожного з вас були проблеми з нею. В чому дійсно я був спеціалістом, то це в українській мові та прикладах у стовпчик. Додавання, віднімання, множення і ділення — все це вирішувалось, наче насіння. Оцінки завжди були 4 та 5 (потім вже 12, 11, 10, 9, 8 та 7) балів. І тільки один раз в своєму житті, я отримав трійку в першому класі за контрольну роботу з математики.
З 1-го по 6-й клас навчання проходило один раз на тиждень. В школу ми також їздили на перший та останній дзвоник, різноманітні новорічні і весняні свята. На ці заходи завжди приходили різні гості, було спілкування, дитячі вистави та подарунки, а ще смачна піца і морозиво. На останній дзвоник учнів нагороджували грамотами та подяками. Все це робив особисто директор «Надії» Георгій Юрійович. Хочу вам сказати, що цей чоловік був дійсно від Бога. Георгій Юрійович любив брати мене з візочка на руки, носив по школі та показував комп’ютерний клас, над яким він тоді працював. Це була чудова, щира, чуйна, доброзичлива, відкрита людина, яка жила для цієї школи та її особливих учнів. На жаль, у 2006 році Георгій Юрійович потонув, коли влітку перепливав Дніпро з одного берега на інший. Після нього директором школи «Надія» стала Бондаренко Наталія Василівна.
Крім шкільного життя, діти з особливостями мали змогу брати участь у фестивалі творчості дітей та юнацтва «Повір у себе!». Цей фестиваль почала влаштовувати соціальна служба у справах сім’ї, дітей та молоді м. Києва. В кожному районі міста є особливі дітлахи з різними талантами (малювання, вишивання, спів, танці, гра на музичних інструментах, вірші). Спочатку відбіркові тури проходили по районах, а потім найкращі змагалися між собою на міському фестивалі та виступали на гала-концерті. Я пам’ятаю свою першу перемогу в районному фестивалі. За малюнок на альбомному папері мені вручили диплом та касетний плеєр з навушниками. В подальшому я проходив до міського відбору, де переможців нагороджували кубками і цінними призами.
Шкода, що фестиваль проходив один раз на рік, до школи дітлахи їздили лише на свята, а всі інші дні проводили вдома. Роком змін для київських дітей з особливостями став 1999-й. Саме тоді, у травні, Київським міським головою став Олександр Олександрович Омельченко. Я не дуже люблю писати про політику, але цей мер зробив безліч корисного для таких, як я. До пенсії (яку виплачували особливим дітям) почали надходити доплати кожного місяця. Це були надбавки на хліб, на оплату телефонного зв’язку, святкові виплати. Також було закуплено перші 15 соціальних обладнаних електропідйомниками машин для перевезення особливих діток. В подальшому вони почали називатися «Соціальний транспорт для людей з інвалідністю». Кожна мама могла подзвонити до диспетчерської та замовити це авто до лікарні, вокзалу або на інші культурні заходи.
Крім цього, Олександр Олександрович почав робити в КМДА новорічні вистави для сімей, які виховують особливу малечу. На другому поверсі мерії сім’ї зустрічали волонтери в жовтих куртках і звісно ж яскрава ялинка з подарунками. Перед святковою виставою Олександр Омельченко виступав з вітальним словом, а потім сідав біля дітлахів і хвилин 15-20 розмовляв з ними. Шкода, що жоден наступний очільник столиці не робив такого.
Sort: Trending