Завтра Україна вшановуватиме пам'ять жертв Голодомору. Це страшна сторінка нашої історії, про яку більшість згадує лише в останню суботу листопада, запалюючи у своїх домівках свічу пам'яті. Але знаючи лише сам факт, мало хто з цієї більшості заглиблювався в саму тему Голодомору, читав свідчення очевидців чи тих авторів, які цю тему скрупульозно досліджували. От просто скажіть собі чесно: чи ставили ви собі таке за мету, чи мали ви таке бажання?
Я можу припустити, що більшість навіть не читала тонесенької книжечки "Колгосп тварин" Джорджа Орвелла, де в алегоричній формі відомий британський письменник показав жорстокий сталінський режим і голод в Україні. За це, між іншим, автор потрапив до чорного списку НКВС. А іншого британського шукача правди — Ґарета Джонса, який першим у світі у ті часи заговорив про голод в Україні, — предки нинішніх покидьків російського режиму убили в 1935 році, підступно виманивши Джонса до кордонів тогочасної Маньчжурської держави.
Сьогоднішня повномасштабна війна є також наслідком багаторічного небажання українців вчити й знати власну історію, зокрема й про найбільший злочин проти людяності — Голодомор. Адже вміння бачити зв'язки між минулим і сьогоденням, запобігати повторенню подій багаторічної давнини у теперішньому дають саме знання історії. Бо історія — це дочка часу. І якщо ми впродовж 90 років досі до кінця не відрефлексували в собі події "гірких жнив", цей наш колективний болючий спадок, — то змушені знову проходити цей незасвоєний урок і платити страшну ціну.
Тож сьогодні, у день #fridaypoem, ініційований, @lilideleopolis, я хочу поділитися віршем, який мене, особисто, проймає до глибини душі. Бо тут виважене кожне слово, кожна пауза між комами і крапкою.
УРОКИ ІСТОРІЇ
Чому сумує, плаче дзвін
І біль сердець в одне єднає?
Що розповісти хоче він?
Про що сьогодні нагадає?
Тривожні спогади ураз
Свічки очима розірвали,
Немов з минулого до нас
Вони із докором казали:
- Хто відповість за ту біду,
Що голодом людей косила,
Що в Україні не одну
Убила гордість, пісню, силу?
Не встануть свідки із могил.
Вони й тоді не говорили,
Бо голод їх позбавив сил...
А за селом росли могили.
Встає історія з пітьми,
Словами фактів промовляє
І хоче, щоб судили ми,
Бо заповіт від мертвих має.
Вона бідою, горем вчить,
Щоб не забулось незабутнє,
Бо там, де пам'ять не мовчить,
Там щастям повниться майбутнє.
Наталія Погребняк, 2021
Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.
Голодомор в Україні забрав у нас кілька ненароджених поколінь. Свідомо вчинений сталінським режимом геноцид українського народу убив в нас "не одну гордість, пісню, силу". І якби не штучний голод в Україні в 1932-33 роках, нас, за підрахунками істориків, було б щонайменше 150 млн. Просто уявіть це бодай на мить! І коли я розмірковую над цією цифрою, я ставлю собі два питання: Якою була б наша нація, якби історія мала б інший вектор розвитку подій? І чи сьогодні насмілився б наш ниций, потворний сусід з Півночі — спадкоємець звірячої сутності режиму СРСР, напасти на нас?..
Дякую тим, хто прочитав цей допис. Бо поезія — це не лише про красу природи, любов та мрії, але й про правду. Інколи дуже страшну, гірку і болючу. Як правда про невинних, жорстоко заморених голодом українців. Пам'ятаймо про це. Щодня. Бо відколи прийшли холоди, я щодня думаю про окупований Маріуполь. Бо є висока ймовірність того, що від голоду там помиратимуть люди.
Як ілюстрації до допису я використала власні фото з однієї виставки в сучасній галереї Києва, яку відвідала наприкінці жовтня.
Вірш пробирає до глибини душі!
The rewards earned on this comment will go directly to the people( @ua-promoter ) sharing the post on Twitter as long as they are registered with @poshtoken. Sign up at https://hiveposh.com.