Привіт всім у спільноті.
В мене з Україною зараз одна година різниці у часі. Прокидаюся я зазвичай рано – десь о 5:30 ранку. В цей час за київським часом вже 6:30. Ранок розпочинається з перегляду новин. Та сьогодні не встигла навіть телефону до рук узяти, як пролунав дзвінок. Такі ранні дзвінки завжди підвищуюють рівень тривожності: значить щось сталося. Це була донька. Перше її запитання: «Чому ти не дзвониш?». Це не типовий час для наших розмов, тому зразу ж зрозуміла, що знову… Знову ракети у столиці.
Моя дитина весь ранок провела у метро, потім побігла збиратися в університет. І так майже все багатотисячне місто. Переживши чергову атаку, люди розійшлися у своїх вранішніх справах, поїхали працювати. Всі, окрім тих, хто постраждав. А кожна така атака залишає по собі зруйновані долі, понівечене майно і найгірше – смерті людей. На цей час відомо про 22 постраждалих у Києві. А ще був Харків, Сумщина, Запорізька область.
До слова, в моєї мами сьогодні день народження. Їй 60 років. Рано вранці вона чекала на подвір’ї швидку допомогу. Зараз вона доглядає за моїм племінником , якому 13 років. Сестра на роботі в Києві (працює вахтовим методом). Малий захворів, тому вона викликала швидку. Поки чекала її, бачила, як летіли ракети. Говорить, що це гірше ніж фільм жахів: виє сирена, летять смертоносні снаряди на місто, в якому живе її онука – моя донька, а інший онук лежить в будинку з температурою під 40. Звичайно ж, тиск підскочив, сама ледь не злягла. Я вітала свою матусю і просила, щоб береглася, щоб довше залишалася здоровою, а як можу з усієї сили буду їй допомагати.
Поряд з цим, в душі бажала всім кацапам-терористам агонії не людської. Щоб кожна з їх матерів не мала спокою ні на землі, ні на небі. Щоб кожен на своїй шкурі випробував ці почуття, коли потрібно бігти ховатися. Щоб кожен росіянин був на місці цих харків’ян, які спостерігають за своїм домом, що догорає…
Hello to everyone in the community.
I have a one-hour time difference with Ukraine. I usually wake up early - around 5:30 in the morning. At this time, it's already 6:30 in Kyiv. The morning starts with watching the news. But today I didn't even have time to pick up the phone when the call came. Such early calls always raise the level of anxiety: something has happened. It was my daughter. Her first question: "Why don't you call?". This is not a typical time for us to talk, so I immediately realised that it was again... Rockets in the capital again.
My child spent the whole morning in the metro, then ran to get ready for university. And so did almost the entire city of thousands. Having survived another attack, people went about their morning routine and went to work. Everyone except the victims. And each such attack leaves behind ruined lives, damaged property and, worst of all, deaths. So far, we know of 22 victims in Kyiv. There were also attacks in Kharkiv, Sumy and Zaporizhzhia regions.
By the way, my mum's birthday is today. She is 60 years old. Early in the morning, she was waiting in the yard for an ambulance. Now she is looking after my nephew, who is 13 years old. My sister is at work in Kyiv (she works on a shift basis). The boy got sick, so she called an ambulance. While waiting for it, she saw the rockets flying. She said it was worse than a horror film: a siren was howling, deadly shells were flying at the city where her granddaughter, my daughter, lives, and her other grandchild was lying in the house with a temperature of 40. Of course, my blood pressure skyrocketed, and I almost went to bed. I congratulated my mother and asked her to take care of herself, to stay healthy for longer, and to help her as much as I could.
At the same time, in my heart, I wished all the Katsap terrorists agony beyond humanity. I wished that each of their mothers would have no peace either on earth or in heaven. That everyone would experience these feelings when they have to run to hide. I wish every Russian could be in the shoes of these Kharkiv residents who are watching their home burning down...