[EN]
Sometimes a book finds you exactly when you need it most. The Day That Taught Me to Live by Laurent Gounelle was not just another novel for me — it was a gentle yet powerful wake-up call. It was the first book I had read in a long time purely for myself, not for work, not out of duty. And it brought me back to the joy of reading — and, in a way, to the joy of living.
The protagonist, Jonathan, seems to have everything: a successful career, a family, a perfectly scheduled life. Yet beneath the surface, he is a prisoner of his own routine, suffocating under endless obligations. Then one unexpected encounter — ominous, almost symbolic — forces him to stop running. And in that pause, in the fragile silence, he hears life for the very first time.
What makes this book powerful is not new philosophies or grand revelations. Gounelle doesn’t try to reinvent the concept of happiness. Instead, he gently reminds us of truths we’ve always known but too often forget: happiness is not in possessions, achievements, or external validation. It’s in being present, in noticing the beauty of small moments, in learning to let go. Isn’t it a miracle to wake up joyful for no reason other than simply being alive?
I didn’t rush through the book; I savored it, letting each line settle within me. It shifted my perspective: not every dark moment is a tragedy, sometimes it’s in the shadows that we find the light. The novel whispers that we can’t change the past, we can’t control the future — but we can hold the present, and in it lies our strength.
The Day That Taught Me to Live isn’t just a story — it’s a mirror. It asks you to face yourself, to release regret, to stop surviving on autopilot, and to start truly living. For me, it was a lifeline during a time when I had forgotten what it felt like to live fully. And maybe, just maybe, it will be that reminder for you too.
[UA]
Іноді книги приходять у наше життя саме тоді, коли ми їх найбільше потребуємо. “День, що навчив мене жити” Лорана Гунеля став для мене не просто романом, а тихим, але рішучим поштовхом до пробудження. Це була перша книга за довгий час, яку я читав не для роботи, не з обов’язку, а для себе. І саме вона повернула мені смак до читання — а значить, і до життя.
Головний герой, Джонатан, має все, що зовні виглядає як успіх: кар’єра, родина, чітко розписані дні. Але всередині він — заручник власного графіка, в’язень нескінченних завдань і очікувань. Одного дня випадкова зустріч — майже тривожне передчуття — зупиняє його звичний біг. І саме у цій паузі, у крихітному проміжку тиші, він уперше за довгий час чує справжнє життя.
Сила цієї книги не в нових ідеях. Гунель не намагається здивувати складними філософськими формулами. Він лише нагадує про просте: щастя не в речах, не в досягненнях і навіть не в інших людях. Воно в тому, щоб бути в контакті з собою, бачити красу дрібниць і вміти відпускати. Чи не диво прокинутися й відчути радість без жодної причини, просто тому що ти є?
Я смакував кожну сторінку повільно, дозволяючи словам осідати всередині. Книга навчила дивитися інакше: не кожна темна подія є трагедією, іноді саме в темряві з’являється світло. Це розповідь про те, що минуле не можна змінити, майбутнє неможливо передбачити — але теперішнє завжди поруч, і саме в ньому прихована сила.
“День, що навчив мене жити” — це не розважальний роман, а дзеркало, у якому бачиш себе. Він тихо говорить про головне: як відпустити жаль, перестати жити напівсилами і навчитися бути в моменті. Для мене ця книга стала провідником у час, коли я забув, як це — жити повноцінно. І, можливо, вона стане таким же нагадуванням для вас.