Привіт, я довго не писала. То інтернету не було, то сил. Ми з Максимом жили чотири доби в моїй маленькій машині. Це жах. Я навіть зараз не знаю як я то все витримала. Без сну, без гарячого пиття. Максим спав вночі, а в день трохи читав, писав і в планшеті щось бавився. Він мало їсть в таких умовах. Але почувався добре, не змерз і не захворів.
Ми стояли в черзі до кордону з Польщею, автомобілі вистоювалися на 40 кілометрів. Я щоразу себе запитувала- "Куди я везу свою дитину, для чого, що я очікую?"
І щоразу я розуміла, що я нічого не втрачаю. Я давно хотіла зробити таку подорож. Роботи в мене зараз нема, школи в дитини нема, мою квартиру охороняє мій хворий батько. Він відмовився покидати свій дім, мотивуючись тим, що він тут народився, виріс і тут залишиться. Він був дуже позитивно налаштований і не вірив, що я можу отак все покинути. Я залишила йому їжу, на випадок, що продуктів в Україні не буде вистачати. Думаю він собі дасть раду. Він так жив все життя і йому так добре - самому.
Найтяжче мені було вночі. От відколи 24 числа почалася справжня війна в Україні- я не спала, я дуже боялася, і не могла спати. А в ночі мій мозок просто відключався. Я навіть зробила невелику аварію. Натиснувши не повністю педаль тормозу в'їхала в попередню машину Опель Зафіра.
І проснулась одразу!
Вийшла дівчина і радісним голосом сказала, що нічого страшного, що я тільки погнула свій номер, і більше нічого. От і добре.
Хоч як я намагалася не спати. Я все таки засинала по 5- 25 хв. І чоловік з автомобіля позаду будив мене, стукаючи у вікно. А міг просто мене випередити і поїхати вперед. Тому щире йому дякую. Він з жінкою їхали з Мелітополя, тому що в їхню квартиру влучив снаряд. І їм не було, де жити. Це був білий вольксваген.
Поки я була з Максимом в середині моєї маленької машини, поряд пішки проходили тисячі людей. Жінки несли своїх дітей, вони мали лише малу валізку і рюкзак. Молоді і старші жінки, діти- це я розумію. Але коли йшли чоловіки, то цього я не розумію. Потім вони також верталися цією ж дорогою дуже розчаровані.
Поки були великі зупинки, я робила фотографії. Мені навіть місцеві робили зауваження, що я сепаратистка. Але я ж просто роблю фото своєї країни!
Цей неймовірний захід сонця мене зачаровував. І знову починалася ніч в авто.
Автомобіль рухався 5-10 метрів приблизно що-півгодини. Як думаєте чи можна так далеко проїхати. За ніч ми проїхали ледь кілометр. За день трохи більше.
Також великою проблемою стало питання туалету. На щастя в Мостиськах є АТБ. І мої сусіли в черзі мене пустили з Максимом в магазин. Там є туалет. Потім я так само притримувала їхню чергу. Місцеві люди наливали гарячий солодкий чай. Бачите не жаліли цукру і пригощали усіх бажаючих.
А ще групами по 6-8 чоловіків поверталися наші заробітчани в Україну для захисту нашої держави. Вони йшли гордим впевненим кроком. Я бачила багато таких груп. Молодці хлопці! Слава Україні! Героям слава!
Моя синьо-жовта країна в вогні. Її ранить російська артилерія. За що? Тому що ненавидить нас, українців. І хоче знищити все вщент. Їм байдуже чи це мирне населення, чи це пам'ятки архітертури. Він влучає не тільки в військові частини по всій Україні. А може влучити будь де. Навіть в мій австрійський сторічний будинок. В Києві росія влучила вакуумною бомбою, яка є забороненою всесвітньою конвенцією. А ще погрожує атомними боєголовками. Ви ще сумніваєтеся в безумстві російського правителя. Бо я ні!
Коли Максим взнав, що його тато і хресний підуть на війну, то написав їм листа:
"Тато будь живий
Славік будь живий
Я надіюсь"
А я дописала:
"Він ще навчиться краще писати
Побачиш!"
І ми з Максимом плакали. Я спитала Максима чому ти плачеш. І мій син сказав, що за Україною. Ми співали гімн України тримаючи руку на серці. Ми Українці і хочемо жити в своїй країні, говорити українською. Ми хочемо миру в Україні!
А поки мільйони жінок з дітьми їдуть в сусідню державу. І ми. Сподіваючись скоро повернутися додому. Сподіваюся нам буде куди повертатися.
Дякую вам, що прочитали. Мені цікава ваша думка щодо питання "Війна і мир"
Побачимося!
Тримайтесь. Все буде добре.
Дякую, я ще буду писати про свої подальші історії.
Я дуже хочу додому!
Молодці! Все буде Україна!!!
Дякуємо!
Thank you!
Your content has been voted as a part of Encouragement program. Keep up the good work!
Use Ecency daily to boost your growth on platform!
Support Ecency
Vote for new Proposal
Delegate HP and earn more
Thank you
I pray this evil war will be over soon and you and your family can be together again. Putin must pay!
Thank you for your kind wishes. I hope that the war in my country will end soon.