Колись давно з цього вірша, покладеного на музику, почалась довга, бурхлива, емоційна і пристрасна історія. Історія любові і дружби, ревнощів і зради. Кінець її був нещасливим, але де закінчується одне, там починається інше. Я довго шукала автора цього вірша, але марно. Зате рада, що змогла пригадати його, похованого у глибині моєї душі під шаром спогадів, які не хотілось ворушити.
На диво людим чи на сміх, чи може хто зурочив,
Тобі я випав, наче сніг посеред ночі.
Хай ще хтось бачить у вікні, що білім, липи,
Ти мусиш знати - лиш тобі одній і випав.
Он я білію горілиць такий, як є, грудневий,
Хоч порадій, хоч відвернись, я просто сніг із неба.
Відчути раптом захотів тепло і ніжність,
Не втримався і полетів на землю грішну.
Забуду моторошну мить в земному лоні.
Торкнись очима, нахились, візьми в долоні.
Розтане сніг поміж долонь, натомість диво -
Оберне юний твій вогонь мене в людину.
А скажеш раптом в чорну мить: мені тебе не треба!
Повернусь знов в ту хмару жить, де снігом був без тебе...
На диво людям, чи на сміх, чи може хто зурочив,
Тобі я випав, наче сніг посеред ночі.
