Глава 11 На Бабаєвій горі
А на Бабаєвій горі Чорт заходився від розпачливого крику. – А-а-а! Все це через велику любов!! – кричав він. ВІДЬМА! Відьма у всьому винна – серденько моє присушила… Чесне слово, я все скажу!
Допитом керував безпосередньо Бабай. Жахи прив'язали Чорта до товстелезного дуба головою вниз, намотали хвіст на корбу криниці і завзято накручували ручку.
– Ой-йой-йой! – репетував рогатий. – Та не тягніть же більше, хвоста відірвете…
Бабай подав знак Жахам, і ті припинили накручувати Чорту хвіст.
– Ну, так що, що Відьма казала? – запитав він у рогатого.
Чорт схлипнув.
– Мовчи, казала, дурню, як упіймають, – прошепотів він, а потім заволав дурним криком у самісіньке Бабаєве вухо.
– Кохання сильніше болю! Нічого вам більше не скажу!!
Бабай аж підскочив від несподіванки, і допит продовжився. Сопіли від натуги Жахи, скрипіла стара потріскана корба, запекло протестував проти наруги Чорт.
– Кати! Інквізитори. Не маєте права! – Несамовито волав він. – Ми занесені до Червоної книги! А-а-а! Все! Все скажу…
– Тільки, не здумай знову крикнути мені в вухо, – попередив Чорта Бабай.
– Збрехала, збрехала, Відьма, – важко зітхнув рогатий, і почав жалібно голосити. – Збрехала красуня моя ненаглядна. Біль, біль – сильніший.
– А ще, що скажеш? – поцікавився Бабай.
– Чорт не ящірка, відірвете хвоста – новий не виросте! Ось, – ображено насупився Чорт.
Бабай подивився на натягнений, як струна чортів хвіст і смикнув його пальцем. Хвіст видав тонку тремтливу ноту. Вуха Чорта заворушилися, на морді з’явилася задоволена посмішка.
– Ре, – визначив ноту звучання нечистий.
– Ре мінор, – поправив Чорта Бабай і дістав із-за спини велику дворучну пилку. – Я тобі зараз на пилі зіграю, тільки треба ще трохи підтягнути.
– Не треба!! – заверещав Чорт – Відьма казала, як принесеш мені яйце Алконоста, то стану твоєю нареченою, а як ні, то забирайся геть під три чорти до Пекла. Вона відьмочку собі висидіти хотіла, а я б у них татусем був… Чесне слово, хвостом клянуся, щоб у мене німб виріс, як брешу.
Ось так Бабай дізнався про замисли Відьми. І поки жахи сміялися з пришелепуватого Чорта, і кричали йому в вуха, що нежонатий йолоп краще за одруженого дурня, Бабай ставав все похмурішим і похмурішим. Річ в тому, що він страшенно не любив Відьму, і всяка згадка про неї гнітюче впливала на його настрій.
На це були поважні причини, які крилися в такому далекому минулому, що навіть найдревніші мешканці потойбіччя забули про ті часи. Але у Бабая була напрочуд добра пам’ять…
Глава 12 Про що згадував Бабай
Ще споконвіку, коли в світі тільки-но з’явилися люди, а в потойбіччі духи, Бабай був кумедним, веселим товстуном. І більше за все на світі йому подобалося вигадувати казки.
Усередині Бабаєвої гори протікала чарівна річка мар. І кожного дня, зручно вмостившись на березі, і зануривши ноги в теплу річку, Бабай розповідав неквапливому плину води свої казки.
Про веселих повітруль, що морочили голови молодим рибалкам, про хитрих крадійок сов, які крали в лісі у нічних подорожніх гаманці, а потім ховали їх у себе в дуплах. Про азартних чортів, що програвали одне одному в карти власні роги – найцінніший чортяцький скарб. Про відьом, котів – аптекарів, про могутніх, хоробрих лицарів і злих драконів, про маленьких зелених чоловічків, які ховаються на горищах і воюють з гномами, про пухнастих Хух, що водяться в дуплах старих лип та яблунь. Ех, про що тільки не розповідав Бабай! А образи його казок повставали над водою, неначе примари. Чарівна річка підхоплювала ці Бабаєві міражі і переносила їх із потойбіччя прямісінько до дитячих снів.
Ось так з прадавніх часів Бабай був добрим духом дитячих сновидінь, а не моторошним жахом малолітніх шкоднів і неслухів. І навіював би він дітям сни й до сьогодні, якби не Відьма.
Бабай, як і сила-силенна інших потойбічних мешканців чоловічої статі, також був зачарований її красою, і впадав за Відьмою. Але їй зовсім не подобалися казки, і Бабаїв талант казкаря вона вважала за нікчемне патякання й побрехеньки, від яких не бачила ніякого зиску. Такий жених їй був не потрібен.
А ображений Бабай розповів в своїх казках дітям усю правду про Відьму. Тільки показував він її малятам у сновидіннях не гарненькою молодицею, а страшнючою носатою бабою, з кістяною ногою і горбом на спині.
Як дізналася про це Відьма, ой і розлютилася на Бабая. Мало того що це нікчемне базікало розкрило її таємницю, так він ще змалював її, відому на все потойбіччя красуню, потворнішою за Лихо з-під колоди. І вирішила Відьма помститися Бабаю тією ж монетою, і розпустила про нього плітки.
І поповзли по усьому світу страшні чутки про всюдисущого жахливого, безжалісного і невблаганного Бабая.
– Це він, – переказували одне одному налякані діти, – ховається на пустих горищах, дивиться з-за дерев в лісі, і чатує в темних підвалах.
– Це Бабай шурхотить в спальні під ліжком. А як не будете слухняними, то він прийде вночі і забере! – попереджували своїх неслухняних чад батьки.
– А ще він в темряві за ноги хапає і від нього під ковдрою не сховаєшся, – розповідали діди й баби на ніч своїм онукам. – Це він в димарях завиває і стукає у вікна, – наскрипували вони старечими голосами страшні казки, й самі холонули від жаху. – А як почуються посеред ночі під час дощу за вікном кроки – то це вже точно йде по когось Бабай, і щастя, як обмине він рідну хату, а забере когось із дітей у сусідів…
Ось так і пішов поголос на всю землю. А поголос то страшна і швидка сила. Півень проти сонця кліпнути не встигне, а поголос гай-гай вже де: півсвіту облетів, курей насмішив, дурням язики понамулював, а розумників потішив.
Зовсім небагато часу пройшло по тому, як розпустила поголос Відьма, а діти по всьому світу вже боялися Бабая, як чуми. І перестали вони впускати Бабаєві казки до себе у сни. І не стало для них нічого страшнішого за невидимого і всюдисущого Бабая-забирайли. А оскільки ніхто не бачив Бабая на власні очі, то кожна налякана дитина уявляв його по своєму.
Хтось думав, що Бабай то страшнючий горбатий дід з торбою, всередині якої живе рука, що затягує в ту торбу всіх, кого схопить.
Хтось уявляв його сірим вовком з червоними очима і зубами, як шаблюки. Хтось хвостатим чортом з кобилячою головою. Хтось був певен, що Бабай то волохатий клубок, з якого у всі боки стирчать руки з довгими рухливими пальцями.
А потім сталося страшне диво: уява переляканих дітей почала оживляти ці жахи, і з дитячих голівок вони відправлялися прямісінько до Бабая в потойбіччя.
Саме тоді життя Бабая і полетіло шкереберть. Одного дня річка всередині Бабаєвої гори зупинила свій плин і перетворилася на болото, поросле ряскою.
І коли Бабай навідався до свого улюбленого місця, щоб розповісти річці нові казки, то замість веселого журчання прозорої води його зустріло противне булькання твані і сичання жовтого смердючого газу. Цей газ піднімався з-під багнюки до стелі і розповзався по печері.
Не встиг Бабай подумати: „А куди це я потрапив?”, – як
із-за завіси жовтого газу прямісінько до нього вийшли Хап і Кусь – першопрохідці і піонери Бабаєвої гори – перші воїни майбутньої армії Жахів.
Бабай перелякався, голосно заверещав і кинувся геть. А як йому було не злякатися? Ці двоє виглядали справжніми монстрами: величезні – в два Бабаєвих зрости – напівпрозорі з простягнутими вперед лапами, в яких вони тримали по ложці і полумиску. Кусь нагадував скуйовдженого зайця, що піднявся на задні лапи. Але замість заячої морди у Куся була страшнюча вовча пащека, повна здоровезних гострющих зубів. А Хап мав вигляд велетенського мордатого мішка, з отвору якого стирчала рука. У Хапа були великі очі під волохатими бровами, хижий, схожий на гак, ніс і довга сива борода, як у старого діда.
– З’їдять й кісточок не залишиться, – думав Бабай, намотуючи кола між сталактитів і кам’яних брил в печері. Він щодуху тікав від Жахів до виходу.
А Хап і Кусь, відділившись від землі, летіли слідом і скиглили. – Таточко, куди ж ти від нас тікаєш, – тужливо голосили вони в спину переляканому Бабаю і стукали ложками по полумисках. – Ми ж твої рідні, татусю. Не впізнаєш? А ми такі раді – нарешті вдома. А де ж святковий стіл, татку? Ми їсти хочемо, дай нам каші, рідненький!
– Йдіть звідки прийшли, – збільшуючи швидкість, кричав їм через плече Бабай, – ви не мої діти, вас болото народило.
– Твої, твої, – запевняли Жахи, – куди ж ти втікаєш, нагодуй нас кашкою.
– Хай вас жаби годують, – викрикнув Бабай, вискочивши з гори, і завалюючи вхід камінням перед носом в Жахів.
Деякий час зсередини гори ще лунали жалібні голоси Куся і Хапа. Вони просили випустити їх назовні, бо вони так скучили за ріднесеньким татусем, вони так його люблять і так хочуть обняти.
– Ніякої любові, – строго прикрикнув на них через завал Бабай. – А татуся свого в болоті шукайте. Він там має бути.
– Ти ба, що надумали, – бурчав він, прямуючи до свого палацу. – Обніматися… Знаю я таких діточок, раз обнімуть і все: ні хати, ні скринь з добром, ні голови на плечах. І хто, цікаво, їх до мене підіслав…
Бабай здригнувся від спогадів. Далеке минуле, коли він був добрим щасливим товстуном, здавалося йому чужим напівзабутим сновидінням. Як же він мріяв повернути ті далекі часи, знову вмоститися на улюбленому березі, занурити ноги в теплу воду і розповідати, розповідати свої казки неквапливому плину річки… Але реальність вимагала від нього зовсім іншого. Він мусив приймати і годувати голодні зграї Жахів. Вони з’являлися з болота всередині гори і відразу поспішали засвідчити свою синівську любов і пошану до татуся Бабая та отримати запрошення на обід.
Закрити їх всередині гори було марною надією – вони проломили в горі широкий, як брама, прохід, швендялися довкола зі своїми полумисками і постійно просили каші. Спочатку Бабай намагався їх вигнати. Потів він пробував сховатися від них в своєму палаці, але врешті-решт був вимушений облаштувати польову кухню. Цілими днями Бабай муштрував юрбу своїх Жахів – примушував їх марширувати навколо палацу і співати пісень. Потім він їх годував і наїжені Жахи відрази вкладалися спати.
Ось так життя Бабая перетворилося на суцільний військовий табір.
Зранку він готував кашу на кухні, потім муштрував жахів, потім був обід, після якого Жахи спали, а він готував кашу на вечерю. Після тихої години пообіднього сну, Бабай знову займався муштрою, годував жахів вечерею, сурмив їм відбій і тільки після цього, стомлений і вкрай роздратований, вкладався спати сам. Йому бракувало часу на сон, він перестав вигадувати казки, і зовсім не виходив за межі свого лісу. З’явитися в товаристві було просто неможливо, адже за ним усюди тягся шлейф напівпрозорих Жахів, які грюкали полумисками, поблискували голодними очима і скиглили, випрошуючи кашу.
Минав час. Щоб якось розважитися, Бабай призвичаївся виголошувати перед Жахами палкі промови, в яких недобрим словом згадував Відьму і невдячних дітей, в яких він вбачав причину своєї нещасливої долі. Згодом Бабай примудрився знаходити в обставинах свого життя також і приємні сторони. Виявилося, що під його проводом знаходилися тисячі найстрашніших найпотворніших Жахів, які прислухалися до кожного його слова і були готові виконати будь-який його наказ – особливо перед обідом. Це тішило його самолюбство. Бабай уявляв себе великим полководцем на чолі непереможної армії, коли його Жахи, вистроївшись колонами, крокували навколо кухні, били, наче мечами об щити, ложками в полумиски і натхненно волали „Каші! Каші!!” Бабай призначив собі двох помічників Куся і Хапа, присвоїв їм звання сержантів, і вже за кілька днів вперше за багато-багато років вийшов за межі своєї порослої лісом гори.
З тих пір мешканці потойбіччя частенько бачили в небі чорну хмару – страшний почет Бабая. Підхопивши свого улюбленого татуся, і моторошно завиваючи, Жахи швидко носилися небом, прямуючи в своїх справах, чи до світу людей – лякати в дитсадках дітей і красти їхню кашу, чи наводити жах на лагідних лісових мавок та сонних підсліпуватих сов в потойбіччі.
Так Бабай перетворився на справжнього навіювача страху. Але мало хто здогадувався, що душа Бабая розривалася навпіл від суперечливих бажань і емоцій. З одного боку він люто ненавидів дітей, а з другого відчайдушно бажав повернути їхню колишню любов. Так частенько трапляється і з людьми, і з духами, які почувають себе незаслужено ображеними і носяться із своїми образами, як дурень з писаною торбою, – наче образа - саме цінне, що є в їхньому житті.
Так трапилося і з Бабаєм. Його образа на дітей не тільки не забувалася, - вона розросталася і розквітала з кожною новою партією Жахів. Про те, що неприємності розпочалися саме через його з Відьмою сварку, Бабай волів не згадувати і переклав усю відповідальність за своє знівечене життя на бідолашних дітлахів. В свою чергу, діти були винні тільки в тому, що їх самих нещадно лякали люблячі батьки, діди з бабами, та виховательки дитячих садків.
Здавалося, ситуація не мала виходу. Та коли Жахи-шпигуни вивідали і розповіли Бабаю історію про алконостове яйце, він відразу зрозумів, що в нього з’явився шанс повернути старі часи і знову стати бажаним гостем дитячих сновидінь. Ось чому він так розлютився на дурного Чорта, коли той занапастив чарівне яйце.
Congratulations @bedrik-solar! You have completed the following achievement on the Hive blockchain And have been rewarded with New badge(s)
Your next target is to reach 20 posts.
You can view your badges on your board and compare yourself to others in the Ranking
If you no longer want to receive notifications, reply to this comment with the word
STOPTo support your work, I also upvoted your post!
Check out our last posts:
Support the HiveBuzz project. Vote for our proposal!