Є дні, коли відкриваєш макет і розумієш — ти вже це бачила сотню разів. Ті ж кнопки, ті ж шрифти, той же лейаут, що кочує з проєкту в проєкт. І навіть кольори вже починають зливатися в одну сіру пляму в голові.
Але потім трапляється момент, коли натрапляєш на інтерфейс, який тебе збиває з ніг. Він настільки живий і логічний, що ти починаєш копирсатися, розбирати його на дрібні деталі, щоб зрозуміти, як воно зроблено. Це як музикант, який чує нову пісню і одразу хоче зіграти її на гітарі.
Дизайн — це ж не тільки про красу. Це про нерви. Коли клієнт скидає “референси”, які він знайшов у Google, і каже: — Хочу так само, тільки краще. І ти сидиш, намагаєшся зрозуміти, як зробити “краще”, коли “так само” вже давно ідеально вписується в свій контекст.
Ще гірше, коли замовник хоче “щоб було креативно”, але при цьому кожну твою спробу вийти за рамки відрізає, мов садівник зайві гілки. І виходить і не креативно, і не класично, а якась беззуба компромісна версія.
Найбільше кайфу я отримую, коли можна працювати вільно. Коли тобі довіряють і не питають, навіщо ти зробила цей відступ на 4 пікселі більше. Коли можна експериментувати: змінити логіку навігації, підкинути нестандартну анімацію, або навіть зламати звичний патерн, щоб людина в інтерфейсі відчула щось нове.
Але свобода — це рідкість. Найчастіше ми, дизайнерки, працюємо на перетині “корпоративного стандарту” і “особистих забаганок замовника”. І саме тут народжується та сама магія: знайти баланс, щоб усі були задоволені, а продукт працював.
Іноді мені здається, що дизайн — це як писати щоденник, але в нього дивляться тисячі людей. Ти намагаєшся передати своє бачення, але одночасно враховуєш, що кожен інтерфейс буде торкатися чужого досвіду, настрою, навіть пам’яті. Це дуже особисте, навіть якщо воно виглядає як “просто сайт”.
І так, я можу бурчати, що мені набридли ці кнопки й нескінченні фідбеки. Але потім приходить повідомлення від користувача: — Дуже зручно, дякую. І все. Ти згадуєш, за що це любиш.