Одразу вибачте, що так пізно допис. Ще від одного не відійшла, а тут і такий день.
Листопад 2013 року. Для когось це звичайний місяць, звичайного року. Для мене переломний момент. Вірніше початок цього переломного періоду. Адже, це ж було не один день, не один місяць та і триває не один рік.
Для початку почну з того, ким я тоді була. Звичайна бариста в місцевій кав'ярні. Мріяла про переїзд в іншу країну, спілкувалась російською через роботу, не сильно поважала традиції та обряди рідної країни. Почала забувати рідну мову, котру отримала з материнським молоком. Але виправилась...
Все змінив той самий листопад. Спочатку інформація про початок Революції. Про те, що мої однолітки в багатьох містах України вийшли на протести, через те, що тодішній недопрезидент, котрий весь свій термін піднімав тему Євроінтеграції взяв та й не підписав угоду про асоціацію з ЄС.
Дуже багато молоді бачили цю асоціацію, як шанс отримати кращу освіту, як мінімум. Хтось із них хотів вивчитись та повернутись назад, щоб когось навчати на Батьківщині або отримати посаду в престижних компаніях, а хтось думав про еміграцію. Ну, як я. Але вийшло геть не так. Нам обіцяли, всі роки президенства тільки це. І от, в найвідповідальніший момент сказали - ніт.
Звичайно, що виникло обурення. Воно було б у кожного. Та і сьогодні уявіть цю ситуацію, що вам щось обіцяють, ви стараєтесь для цього, а потім кажуть - ніт, цього не буде. Чи будете злитись? Будете.
Листопад 2013 року. Що я можу вам розповісти про нього? В Ужгороді було холодно, були часто дощі, температура просто жахлива. Я на 7 ранку повинна була приходити на роботу. І кожного разу бачила ті самі палатки в центрі міста. Бо проходила повз них кожного ранку. Знаю, що і тої самої ночі, 21 листопада, в моєму маленькому місті вийшли студенти в знак протесту. Декілька людей, але вони були.
Сергій Нікогаян. Перший з Небесної Сотні.
А потім з кожним днем їх ставало все більше та більше. Як в Києві, так і в Ужгороді. Я пишалась тим, що знала багатьох людей звідти, пишалась тим що була максимально близько до їхнього наметового містечка, раділа, що можу приходити туди та просто приносити їм гарячий чай. І плювати, що для мене це було досить дорого на той момент. Я хотіла допомогти чим могла. І допомагала. Я неймовірно поважала та поважаю тих людей. Вони змінили моє уявлення про світ загалом.
Вони змінили моє уявлення про мій народ. А саме про те що ми можемо об'єднатись з приводу будь якого питання. Чи це волонтерство на Майдан/Фронт чи просто збори 2 мільйонів на укол, котрий може врятувати маленьку дитину. Ми можемо все. Якщо забити на те, як нас намагаються розділити.
Наступний момент, який я пам'ятаю, наче це відбулось вчора... Ніч проти 30 листопада. Силовий розгін Майдану в Києві. Я знову ж таки прийшла вранці на роботу та першим ділом почала переглядати новини. Те, що я тоді побачила... Хотілось би це розбачити, аби не снились жахи, але це неможливо. Тим більше, що і після того дня було багато жахіть.
Дізнатись, що твоїх однолітків жорстоко побили просто за те, що вони мирно зібрались - жахливо. А, на секундочку, згідно із Конституцією люди мають право на мирні збори. Але ніт. Їм потрібно було встановити "йолку". І от саме з беркутом. Скажіть, ви також встановлюєте ялинку до нового року відпіздивши всіх, хто з вами живе? А беркут викликаєте? Ні? А чому ж так?
Я тоді плакала практично весь день. Просто через лють, біль, образу. І я бачила, що практично кожен, хто заходив в кав'ярню був заплаканий. Ми просто по очах одне одного розуміли, що нам потрібна мінімальна підтримка. Весь день стрес. Всі наступні роки - стрес.
Потім почались смерті. Люди, котрі присягали служити народу України та захищати саме його, почали його вбивати. Тоді пісня "Гей пливе кача" стала своєрідним похоронним маршем, котрий по сьогоднішній день викликає у мене сльози. З перших нот. І я кожного разу плачу згадуючи той період. Кожного разу, коли чую цю пісню. Кожного разу, коли чую про чергові втрати на фронті.
І я не соромлюсь та не боюсь сказати, що на нас напала росія. І це вони нас вбивають. І я не соромлюсь ненавидіти беркутню, котра вбивала майданівців та бажати тим самим беркутівцям "гарної долі".
Я ненавиджу ворогів моєї країни. Я ненавиджу тих, хто нас вбивав та вбиває. І повірте, я готова була б віддати своє життя аби хтось з них ожив. Вони заслуговують на це. Я ніхто в порівнянні з Героями України.
Не хейтіть цей день. Майдан - це найкраще що сталося з громадянським суспільством в Україні. Всіх, хто був, а не примазався, поважаю безмежно. Всіх, хто зняв вершки з досягнень Революції Гідності і нічого не зробив на користь держави Україна - зневажаю до глибини душі. А таких пристосуванців багато. На жаль.
Головне в нас попереду. Кремль має палати. Брехлива імперія зла має бути знищена. Бо з таким сусідом - не життя. Вони ніколи не відв'яжуться від нас живими.
Все буде Україна! Поважайте своїх Героїв. Будь ласка. Бо, якби не вони, ми жили б в дуже гівняному світі.
Є в мене така думка, що якщо ідеали Майдану мають для мене якусь цінність, то ніщо не заважає мені робити свій особистий Майдан щодня. Час, в який ми живемо, добре цьому сприяє. В принципі, кожен українець може мати свій особистий Майдан. Для цього треба усвідомити, яку роль ти можеш грати в становленні Україні. Кожна роль важлива, якщо робити її чесно, професійно, глибоко та завзято. І роль простого баристи, і роль блогера на Вулику, і будь-яка інша.
Мені довелося, до речі, брати участь і в Помаранчевій Революції, і в Революції Гідності. Не так активно, як міг би, але є що згадати.
згодна на всі сто. адже, є у десантників фраза "ніхто крім нас". і ній купа змісту... і тому, коли хтось мені кричить, що Майдан не виправдав те, що очікували, то в мене у відповідь одне запитання, а що ти зробив особисто для того, щоб ідеали Майдану стали реальністю? тим більше, що кричать зазвичай ті, хто, взагалі жодного відношення до нього не мали, або в гіршому випадку стояли на антимайдані (знаю таких). я, на жаль, в Києві тоді не була, жалію ( старалась з рідного міста, як могла...
тобто, багато людей далі продовжують порушувати закон, давати хабарі, підтримувати колаборантів, закривати очі на порушення закону, страждати всілякою фігньою, але при цьому мріють про зарплату та життя, як в ЄС, наприклад, і кричать про це дуже голосно, і зневажають Майдан, бо не так живуть.
алло, це ж не може стати реальністю таким методом. ну тобто, не буде чарівної феї, котра прилетить, махне паличкою і все в нас стане ідеально. адже "ніхто крім нас". хочеш кращу країну? старайся сам та вимагай такого ж в інших! якщо такої країни не буде в тебе, то може хоч в твоїх дітей буде така. якщо постараєшся тепер сам.. Майдан це не панацея. це не чарівна паличка. це пінок під зад!
я кожного дня стараюсь жити так, щоб не було потім соромно перед небесною сотнею, живими майданівцями та полеглими і живими воїнами АТО. От відчуваю я, що повинна якось підтримати їх... І якби так робили всі, то давним давно країна стала б іншою.... Але ні, "любий нарід" (ТМ) вірить в чарівну фею.
Хоч і не факт, що життя після смерті існує ))
І я в шоці з того, що не дивлячись на такий народ в більшості, все таки знаходяться люди, котрі їдуть воювати за нас, знаходяться волонтери, котрі їх підтримують... от дійсно, на таких людях і тримається вся країна
коротше. як я вірила в Майдан у 2013 році, так вірю і сьогодні. принаймні стараюсь триматись того, про що казали. це найкраще, що з нами сталось за останні роки багато хто (як і я) зрозуміли хто вони насправді. це вже плюс
The rewards earned on this comment will go directly to the person sharing the post on Twitter as long as they are registered with @poshtoken. Sign up at https://hiveposh.com.
Згадуючи обидва Майдани, а особливо у 2013-14 роках, скажу не популярну річ, нас активних на всю Україну не багато. Я радий, що Ви відкрили в собі код нації.
я теж цьому дуже рада. я, навіть, при першому Майдані, будучи піздюком, капець як підтримувала проукраїнських політиків тоді. здавалось би, ми всі тоді були дітьми та нічого не розуміли (ну років 10-12 було всім в класі, і у нас висіли відповідні прапори), але і той період дав про себе знати через багато років. тому що однокласник, котрий підтримував тоді Ющенка та все українське поїхав добровольцем на схід на початку війни, вернувся повністю сивим, а мадам, котра була за овоча поїхала підкорювати москву в якості співачки.
взагалі, мені завжди було дико, що ось 20 річні хлопці та дівчата готові віддати своє життя за всіх нас та сидять на сході, а інші (їхні однолітки) в той час фанатіють від моргенштерна та страждають фігньою проросійською і кричать, що це "окраїна".
"не популярну річ" розумію на всі сто, адже це, чорт візьми, правда. на жаль. і це капець, як образливо (
Як і більшість киян (хочеться так думати) я був учасником тих подій. При цьому не відразу, але ближче до розв'зки все більш активним. І я вважаю, що все було зроблено правильно і не дарма, але (тут я погоджуюсь з думкою @oleksii.tkachuk), в мене ніяк не може вкластися в голові як в країні Майдану після п'яти років зміг отримати владу Зеленський?!
Ну знову ж таки @oleksii.tkachuk сказав правильну фразу, що "нас активних на всю Україну не багато". Я не здивуюсь, якщо на наступних виборах любий нарід (ТМ) вибере собі в президенти чорта лисого. І це може бути той самий відомий всім нам чортяка.
Тут фішка така, що частина людей готова була віддати своє життя за країну та розуміла, що за ту саму країну наших мрій потрібно боротись/працювати, а інші думали, що після Майдану прийде месія, котрий махне чарівною паличкою і всьо. І в нас зп по 5 тисяч баксів при чому можна і не працювати, ідеальні дороги, найвищий рівень життя і бла бла бла. при цьому вони не хочуть розуміти, що для цього потрібно тупо пахати певний період часу, не давати хабарі, бути більш активним в плані країни. завжди. щоб бодай в твоїх дітей чи внуків все було кращим.
але пахати їм лінь, тому всі (особливо хто НЕ був на Майдані), сильно розчаровані та кричать про проплачених активістів того часу. а я от не знаю скільки мені потрібно було б заплатити, щоб я вирішила піти просто на смерть. адже будемо відвертими, після перших вбивств на Майдані кожен розумів, що будь кого можуть грохнути. і вони не кажуть ціну, задумуються, що можливо все таки не за гроші там стояли, але все одно впевнені, що то всьо "наказ із США", щоб посварити нас з "братським" народом.
пресвяті котики, скільки я таких людей видалила з свого життя. але тим не менш отримала багато нових чудових знайомств.
мені подобається в цьому плані Румунія. дивилась про них колись програму. там аналогічно одні олігархи та їхні посіпаки довгий період часу були при владі і щоб отримати черговий транш (який дєрєбанили, як і в нас) підписували будь які закони, котрі ЄС їм видало. а ЄС, то не дураки, просто так давати бабки не будуть.
і що там на сьогоднішній день? понаприймали таких законів свого часу, що олігархи не сміють лізти в політику, бо сядуть надовго, у величезної кількості таких же конфіскували все що можна, бо оці нові відомства по боротьбі з незаконним збагаченням фінансувались з ЄС + отримували з цих конфіскацій більше, чим їм можуть дати в якості хабарів. вони просто не читали, що прийняли по великому рахунку )
але наші люди не можуть такого усвідомити, подивитись на пару кроків вперед, повчити економіку/конституцію/досвід інших країн і так далі та вірять, що все може стати кращим, якщо вибрати того самого "месію", котрий кричить популістські лозунги. тобто знову ж таки, прийде хтось та зробить за одну ніч рай на землі з України. але такого не буде імхо
А хіба система змінилася? Чи змінилися люди у владних кабінетах?
Чи була люстрація серйозна?
А як так смішно споглядати, як колишні регіонали вітають зі святом Революції Гідності.
А я знаю таки, які були на Майдані, а тепер з колишніми антимайданівцями.
Система змінила у політичній верхівці частково людей, але саму систему з посадовцями не змінювали. А хто ж обирає? А хто ж кричав, що віна почалася через Майдан? Ось ті й голосують на виборах за гречку та олію.
Не малюймо собі ілюзій, бо реальність не така вже позитивна.
Про те, чи Майдани не відбулися дарма? НІ, вони були не дарма! Історичну цінність вони мають величезну. Ці Майдани народжували молодих еліт нації, громадських активістів та діячів. Усі зміни, які відбуваються на краще - це заслуга саме молоді у більшій складовій.
Про виборців Зеленського не хочу нічого писати, бо тут ситуація не проста :) Я скажу так, Зеленський заручник власних виборців :)
Уявімо Зеленський хоче змінити країну, а виборці не хочуть змінюватися, й не хочуть змін у країні свою працею, вони хочуть гречки, хліба, олії, та дешевої комуналки. Більшість чиновників та громадян думають про сьогодні ну завтра може трохи про післязавтра. А про перспективу у 5-10-50 років нікому не цікаво. Я іноді маю таку думку, що більшість чиновників ходять не працювати, а зарплату отримувати там й будуть саботувати усі ініціативи та зміни в ефективності чи реформах. Та й закони й акти так побудовані у чиновників зарегульовано, що там зманити щось шансів немає, адже буде порушення законів.
А люди будуть обирати собі нових красивих господарників, які їм обіцятимуть, що все зроблять й всі будуть жити щасливо й багато й нічого не робити.